Аріель Шарон: людина, більша за життя

Аріель Шарон пішов з життя у віці 85 років.

Ariel-Sharon

Екс-прем’єр-міністр Ізраїлю на прізвисько “бульдозер” був великим імпозантним чоловіком, який довгий час домінував на політичній сцені Ізраїлю як суто фізичними розмірами, так і завдяки полум’яній риториці.

В очах багатьох ізраїльтян Шарон був героїчним воїном, який стояв на чолі вирішальних для країни боїв у війнах 1967 і 1973 року.

Але в очах багатьох палестинців він був “катом”, який тримав в облозі Бейрут і був винен у смертях тисяч мирних жителів у таборах біженців Сабра і Шатіла в Лівані у 1982 році.

“Ніхто не може мене повчати про необхідність миру, – казав якось Шарон. – Це я воював у тих боях. Тож саме я є тією людиною, яка здатна зупинити війну”. І це дійсно так, бо Шарон воював у всіх п’яти війнах, які вів Ізраїль.

Під кінець своєї кар’єри Шарон домігся виведення ізраїльського війська з сектору Газа – всупереч сильному спротиву в Ізраїлі і серед членів його партії.

Ця політика була спробою Ізраїлю визначити свої кордони і гарантувати свою безпеку ще до того, як буде остаточно врегульовано відносини з палестинцями.

Аріель Шейнерман народився в долині Шарон адміністрованої Британією Палестини у 1928 році. Його батьки Шмуель і Девора були фермерами, сіоністськими емігрантами з Росії.

Родинна ферма Шейнерманів часто ставала об’єктом нападів з боку арабських сусідів, тож битися Аріель навчився з раннього дитинства.

Поранений воїн

Згідно зі спогадами родичів, у дитинстві Аріель часто ховав родинну гвинтівку в купі гною, як тільки наближався британський патруль. Згодом він здобував освіту, вивчаючи сільське господарство, політику і військову справу, паралельно навчаючись, як стати юним воїном.

У віці 14 років Шарон вступив до “Хагани”, підпільної єврейської військової організації, яку була предтечею збройних сил Ізраїлю. Через шість років, після створення держави Ізраїль у 1948 році, Аріель Шарон командував полком піхотинців.

Шарон, який був серйозно поранений у живіт під час війни, командував полком з лінії фронту, де у його бронемашині часто можна було знайти горілку і ікру, якими він ділився зі своїми солдатами.

У 1953 році, коли він був офіцером військової розвідки, Шарон створив диверсійний Підрозділ 101, завдання якого полягало в здійсненні рейдів на Західному березі, що на той час входив до складу Йорданії. Такі рейди були відповіддю на атаки проти Ізраїлю.

Один такий рейд завершився для Шарона ганебно. Його підлеглі отримали завдання висадити в повітря 10 будинків, щоби відплатити за напад на Ізраїль, у якому загинули троє людей. Однак солдати вбили 69 людей і знищили 45 будинків і школу.

Міжнародний осуд того нападу змусив тодішнього прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона публічно вибачитися за перегини ізраїльських вояків.

Блискучий стратег

Незважаючи на це, кар’єра Шарона почала стрімко розвиватися. У жовтні 1956 року ізраїльські танки атакували територію Єгипту, увійшовши на Синайський півострів на підтримку британсько-французьких нападів на Суец.

І знову Аріель Шарон був в авангарді, командуючи парашутною бригадою, яка захопила стратегічно важливий перевал Митла. Навіть тодішній начальник штабу ізраїльського війська Моше Даян засудив той кривавий бій як невиправдано жорстокий.

Після навчання у британській військовій академії в Кемберлі і вже в чині полковника Шарон повернувся до Ізраїлю, де протягом трьох років керував школою піхоти.

Але в 1967 році він знову пережив бойові дії, коли командував бронетанковою дивізією під час нападу Ізраїлю на сусідні арабські країни.

Він відвоював в арабів перевал Митла і вихід до Суецького каналу, закріпивши за собою репутацією блискучого стратега. Його підлеглих вояків звинуватили в розстрілах єгипетських військовополонених, однак Шарон заперечував, що йому було відомо про ці злочини.

‘Незавершена війна’

У червні 1972 року після того, як він не зумів стати начальником штабу збройних сил Ізраїлю, Шарон покинув військову службу, щоби присвятити себе державній службі.

Однак його політичну кар’єру – а він утворив партію “Лікуд” невдовзі після відставки з війська – довелося перервати в жовтні 1973 року, коли його відкликали до війська через несподіваний напад на Ізраїль сусідніх Єгипту і Сирії.

Знову командуючи бронетанковою дивізією, він став на чолі контратаки Ізраїлю, прорвався крізь лінію фронту єгиптян і дійшов до Суецького каналу, перш ніж його очільники наказали йому зупинитися.

Нездатність Ізраїлю, як він вважав, завершити справу і повністю знищити збройні сили Єгипту, була, на його думку, величезною помилкою. Він називав ці події незавершеною війною.

Після війни Шарон цілком присвятив себе політиці. У грудні 1973 року його обрали до Кнесету депутатом від партії “Лікуд”.

У середині 1970-х він був радником з питань оборони прем’єр-міністра Іцхака Рабина, а згодом міністром сільського господарства в уряду Менахема Беґіна.

Він значно розширив повноваження очолюваного ним міністерства, опікуючись не лише сільськими справами, а й розробивши план створення постійних єврейських поселень на територіях, які Ізраїль окупував у 1967 році.

“Я переконаний, що коли ми збудуємо ці поселення, то будемо в достатній безпеці, щоби погодитися на ризики в обмін на мир”, – казав Шарон у ті часи.

Масові вбивства в таборах біженців

У 1973 році Шарон був вперше обраний у Кнесет, проте через рік залишив крісло депутата парламенту, щоб зайняти посаду радника з питань безпеки в кабінеті Іцхака Рабина.

У 1977 році його знову обрали в депутати парламенту, але найбільш суперечлива сторінка в біографії Шароном – це час, коли він був міністром оборони.

Саме Шарон стояв за рішенням про вторгнення Ізраїлю в Ліван в 1982 році.

В обхід тодішнього прем’єр-міністра Менахема Бегіна, він віддав армії наказ рухатися на Бейрут, а його війська оточили ліванську столицю. Результатом вторгнення Ізраїлю до Лівану стало вислання ліванцями членів Організації визволення Палестини (ОВП) на чолі з Ясером Арафатом.

Через два місяці облоги Бейрута 14 тисяч бойовиків ОВП погодилися покинути Ліван, але десятки тисяч мирних палестинських жителів залишилися.

Порушивши обіцянку, яку він дав американцям, Аріель Шарон надіслав свої війська в західний Бейрут, заявивши, що в таборах з біженцями переховуються 2000 бійців ОВП.

Щоб не допустити жертв серед ізраїльських військових, він прийняв доленосне рішення послати в табори з палестинцями ворогів ОВП – напіввійськові формування християн-фалангістів. Результатом стала масова різанина і загибель, за різними даними, від 800 до 2000 палестинців, а багато інших були піддані катуванням чи зґвалтовані.

Ці події викликали обурення та осуд у світі, а в Ізраїлі на демонстрацію протесту вийшли 400 тисяч людей – це була наймасовіша акція в історії країни. Співвітчизники називали Шарона вбивцею.

Відставка

Ізраїльський трибунал, який розслідував вторгнення в Ліван, визнав, що Шарон опосередковано несе відповідальність за трагедію в таборах біженців Сабра і Шатіла. Але сам він відмовився піти у відставку, тому прем’єр-міністр Бегін змістив його, зробивши міністром без портфеля.

Для більшості політиків подібне рішення суду означало б кінець політичної кар’єри. Але тільки не для Шарона.

Колишній міністр зберіг популярність серед правих і чекав зручного моменту.

Після приходу до влади в 1996 році правої коаліції на чолі з Біньяміном Нетаньяху новий прем’єр поступився тиску партійних соратників і ввів колишнього генерала до складу кабінету міністрів.

Призначаючи його в 1998 році на посаду глави МЗС, Нетаньяху сказав, що Шарон найкраще підходить на цю посаду.

Після нищівної поразки Нетаньяху на виборах 1999 року Шарон очолив партію “Лікуд”.

У 2000 році Шарон використовував провал переговорів у Кемп-Девіді для того, щоби підняти громадськість проти тодішнього прем’єр-міністра Ехуда Барака, назвавши його узурпатором, готовим віддати Єрусалим за мирну угоду.

Відвідування Шароном у 2000 році Храмової гори в Східному Єрусалимі – місця, яке є святим і для мусульман (тут розташована мечеть Аль-Акса), і для іудеїв – стало однією з причин другого палестинського повстання – інтифади.

За словами критиків, Шарон знав, що візит на Храмову гору спровокує хвилю насильства. Він якраз і розраховував на те, що ситуація змусить ізраїльтян вибрати жорсткого лідера, такого як він.

Його розрахунок, якщо він був, виправдався: 6 лютого 2001 Шарон здобув переконливу перемогу на виборах, пообіцявши виборцям “безпеку і справжній мир”.

Аріель Шарон віддавав перевагу одностороннім діям: будівництву стіни, щоб відгородитися від палестинців Західного берега після низки нападів бойовиків, виведення поселенців і військ із сектора Газа.

Однак бар’єр безпеки на Західному березі був неприйнятний для міжнародної спільноти, а виселення з Гази налаштувало проти Шарона частину його виборців з числа поселенців і правих, які звинуватили його в слабкості і в зраді.

Втомлений внутрішньою опозицією у своїй партії, Шарон покинув “Лікуд” у листопаді 2005 року, щоби сформувати нову центристську партію “Кадіма” – у перекладі з івриту “вперед”.

Це мало дати йому більше простору для маневру в пошуках миру з палестинцями. Але наскільки цей розрахунок був правильний, ми вже ніколи не дізнаємося.

У грудні 2005 року Шарон пережив невеликий інсульт. Унаслідок другого інсульту в січні 2006 року ізраїльський воїн упав у кому, з якої так і не вийшов.