В 60-ті роки на Донбасі діяв центр промислової системотехніки "Імпульс"

У 60-і роки минулого сторіччя на базі невеликої Лисичанської філії Московського СКБ, яка забезпечувала комп’ютерну автоматизацію Лисичанського хімкомбінату, на Донбасі, в містечку Сіверодонецьку, з’явився центр промислової системотехніки – Науково-виробниче об’єднання (НВО) «Імпульс». Ця потужна організація протягом 1960–1980 років розробила тисячі керуючих систем, зокрема інформаційно-керуючу систему «Автодиспетчер» для контролю виробництва спирту й аміаку, першу в СРСР систему масового резервування місць на авіалініях Аерофлоту «Сирена», електронну систему суддівства для Олімпійських ігор у Москві, тощо.

Створювати в СРСР керуючу обчислювальну техніку почали тоді, коли з’явилася потреба в автоматизації технологічного процесу величезного хімічного комплексу. Так виникло об’єднання трьох установ: філії московського конструкторського бюро СКБ-245 (НДІ керуючих обчислювальних машин), найбільшого на той час у світі Лисичанського хімкомбінату і Сіверодонецького приладобудівного заводу (СПЗ). Спочатку організація мала назву Науково-дослідний інститут керуючих обчислювальних машин (НДІ КОМ), а потім переросла в Науково-виробниче об’єднання «Імпульс».

Визначну роль у становленні НВО «Імпульс» відіграли директор філії Андрій Олександрович Новохатній та його заступник Владислав Васильович Рєзанов – науковий керівник робіт.

В основу науково-технічної політики вони від самого початку поклали ідею створення серійних засобів керуючої обчислювальної техніки для різноманітних (не лише хімічних) об’єктів автоматизації. Спираючись на неї, під керівництвом Рєзанова в об’єднанні згодом розробили і реалізували концепцію єдиної функціонально повної агрегатної (модульної) системи. Концепція передбачала можливість проектного компонування як технічних, так і програмних засобів для багаторівневих систем керування процесами різної складності й призначення.

До них, відповідно до концепції, належали і пристрої зв’язку з об’єктом (ПЗО), які зчитують дані процесу, передають їх в обчислювальну машину і формують сигнали керування виконавчими механізмами. Такий підхід існував понад тридцять років і цілком себе виправдав. Завдяки йому в об’єднанні створили повний комплекс системотехнічних засобів, які дали змогу спроектувати найрізноманітніші інформаційно-керуючі системи для будь-яких технологічних процесів та енергетичних об’єктів.

Невеличка група провідних фахівців «Імпульсу» зуміла зібрати і згуртувати навколо себе кількатисячний колектив однодумців. Їх єднало спільне прагнення – створювати й повсякчас удосконалювати засоби комп’ютерної автоматизації технологічних процесів та енергетичних об’єктів (зокрема й таких відповідальних і складних, як атомні станції).

У 50-і роки обчислювальна техніка була ще екзотикою, поодинокі зразки ЕОМ створювали в секретних лабораторіях, як то кажуть, з нуля. Першу серійну машину на території СРСР ЕОМ «Урал-1» тільки-но почали виробляти в місті Пенза. Ніякої інформації про світовий досвід комп’ютерної автоматизації технологічних процесів майже не було. Уявлення про програмне керування ще тільки-но складалося, а в засобах промислової автоматики застосовувалася аналогова обчислювальна техніка на базі електромеханічних і пневматичних пристроїв. Певна річ, стандартних промислових датчиків, які б характеризували параметри фізичних та хімічних процесів, а також стандартних виконавчих механізмів ще не було. Перед колективом філії постало питання: що автоматизувати, навіщо і якими технічними засобами?

Головною виробничою галуззю на Лисичанському хімічному комбінаті було виробництво аміаку й азотної кислоти. Фахівці Сіверодонецького центру почали вивчати основні технологічні процеси аміакового виробництва. Насамперед вони склали (в першому наближенні) алгоритм керування, а це дало змогу визначити параметри керуючої машини. Ідею спроектувати її на електронних лампах відкинули від самого початку через ненадійність елементної бази, а напівпровідникову техніку тільки-но починали опановувати. Врятувала проект система тритактних феритово-діодних елементів, створених у лабораторії Л. І. Гутенмахера у Всесоюзному НДІ технічної інформації в Москві. Пізніше їх удосконалили в Пензенській філії СКБ-245.